Блиск і лицемірство ліберал-фашизму: як опоненти УПЦ вчать любові
Концентрація абсурду в українській релігійній сфері досягла такої густини, що його можна черпати ложками прямо з повітря.
Один з елементів цього абсурду полягає в тому, що люди, які називають себе поборниками свободи та західних демократичних цінностей, виправдовують усі види насильства щодо інакомислячих. Цей феномен влучно назвали ліберал-фашизмом.
«Запорізький кейс» знову породив дискусію по лінії ліберали-консерватори. Або, принаймні, цю ситуацію намагаються подати як боротьбу прогресивних сил проти відсталих «середньовічних» забобонів.
Але що тут не так? Чому цим «любителям» свободи і толерантності складно довіряти?
Першою відмітною ознакою ліберал-фашизму є подвійні стандарти та лицемірство. Критика лібералів дуже перебірлива: критикуючи своїх опонентів, вони аж ніяк не помічають негожі вчинки тих, кого вважають своїм союзником.
Візьмемо те саме Запоріжжя. Чому ніхто з тих, хто зараз дорікає духовенству УПЦ в жорстокості та дискримінації, не помітив дій Київського патріархату щодо дитячого центру соціалізації та реабілітації дітей з синдромом Дауна, ДЦП та аутизмом «Прометей», який виселив з їхнього приміщення єпископ УПЦ КП Фотій? Якби учасником цього скандалу була УПЦ, то ЗМІ вже давно смакували факти, як «московська Церква» виселила бідних дітей-інвалідів. Водночас активісти придумали б якийсь флешмоб, приїхавши, наприклад, під стіни резиденції єпископа Фотія на інвалідних візках.
Свою історію батьки розповідають так: «Зараз багато сперечаються про те, чим же відрізняється Київський патріархат від канонічної Церкви. Суспільство буквально наелектризоване цим. Для нас же все очевидно. "Єпископ" Фотій Київського патріархату вирішив зробити в будівлі Центру свою резиденцію, а нас вигнав на вулицю, абсолютно не турбуючись про те, що з нами буде».
Знайти нове приміщення для центру допоміг... владика Запорізький Лука. За що батьки були йому вдячні. Взагалі, Запорізька єпархія є однією з найактивніших у справі соціального служіння – допомоги дітям та нужденним. Але ЗМІ цього не помічають, воліючи розігрівати штучні скандали проти канонічної Церкви.
Або ще недавній випадок – священик Київського патріархату, будучи нетверезим за кермом, збив трьох підлітків. І тут знову ми спостерігаємо подвійні стандарти. Якби це був священик УПЦ, про це б сурмили всі ЗМІ, але у вказаному випадку вони дружно замовчали його конфесійну належність. І так щоразу, коли в біду потрапляє священик УПЦ – починається «мочилово» та продукування фейків. Коли ж героєм скандалу стає священик «правильної» Церкви, всі дружно замовкають і «сором'язливо» відвертають очі.
Безчинства «митрополита» Київського патріархату Михаїла Зінкевича давно вже стали притчею во язицех у Луцьку. Чимало людей, яких складно запідозрити в антипатіях до української держави, вважають його мракобісом і вандалом. Але чомусь його діяльність по знищенню пам'яток архітектури та дії, які називають наругою над могилами, не викликають ажіотажу, окрім місцевих ЗМІ. Замість цього «1+1» вважає за краще провокувати духовенство УПЦ та виривати з контексту їхні висловлювання.
Ось чому, коли деякі церковні ліберали намагаються подати себе моральними та інтелектуальними авторитетами, хочеться лише голосно засміятися. Так, можливо в УПЦ дійсно є якісь недоліки, які заслуговують критики. Але не цим людям їх судити і тим більше засуджувати.
Якщо б вони помічали ці недоліки за обома сторонами та за собою, їм можна було б потиснути руку. Проте тотальне лицемірство та святенність цих людей викликає лише огиду.
Більше того. Абсурд сягає ще більшої концентрації, коли порівнюєш позиції та дії Київського патріархату та УПЦ.
УПЦ звинувачують у дискримінації Київського патріархату. У чому ж ця дискримінація виражається? Може, в захопленнях храмів або у тому, що невідомі молодики у балаклавах трощать церковні споруди, а прихильники УПЦ КП кидають стареньких бабусь на землю? Може, це і є «норми середньовіччя», в яких звинувачують Церкву?
Ні, всі ці факти викликають у ліберал-фашистів лише нудьгу. Коментувати це їм нецікаво.
Виявляється, провина УПЦ полягає в тому, що вона не визнає розкол Церквою та вважає штучне розділення гріхом! Це, мовляв, настільки ображає прихильників УПЦ КП, що сила образи виправдовує все те насильство, яке ця релігійна організація творить по відношенню до УПЦ.
Кілька місяців тому у використанні риторики ненависті УПЦ звинуватив також директор Департаменту у справах релігій та національностей Андрій Юраш. Що ж це за риторика? Може, це висловлювання духовенства, що УПЦ КП треба вигнати з України? Що «ми їх терпимо, як собака бліх» і вони «не українці»? Чи може, це порівняння зі «свинями», «упирями» і т. д.? Або ж це відкриті погрози захопити та відібрати всі храми УПЦ КП? Нагадаємо, що все це звучало на адресу УПЦ з боку духовенства Київського патріархату та УГКЦ.
Що ви, це все дрібниці у порівнянні з «жахливим» і «нелюдським» виразом... «розкольники» та переконанням, що розкол – це важка провина перед Церквою. Ці люди навіть не розуміють, у чому відрізняється риторика ненависті від релігійного засудження єресі, розколу і гріха!
Якщо суспільство починає змішувати ці речі, це свідчить про кінець свободи совісті. Ну, і вже зовсім погано, коли ігнорують відвертий кримінал з боку радикалів, що захоплюють храми та погрожують розправою, і порушують кримінальні справи за... релігійні та політичні переконання.
Піком всього цього театру абсурду стало порушення кримінальної справи стосовно Запорізької єпархії за, увага, те, що духовенство при проведенні релігійних обрядів віддає перевагу хрещеним в УПЦ! Вражаюче, навіть з точки зору здорового глузду таке формулювання дхне повним мракобіссям, не кажучи вже про юридичний бік справи.
Що буде наступним кроком? Кримінальна відповідальність за засудження розколу? Судове рішення, що змусить Православну Церкву визнати автокефалію УПЦ КП? Як взагалі юридично можна регулювати такі речі? Хіба це не маячня? Виходить, що держава скоро почне вказувати віруючим, у що вірити і які догмати приймати?
У Європі та США агресивний секуляризм давно прийшов до цього. Ненавистю та розпалюванням ворожнечі у них вважається просте відстоювання традиційних релігійних переконань. За незручну цитату з Біблії можуть виключити з університету, за відмову продати торт гомосексуалістам – позбавити бізнесу, за будь-яку критику гомосексуалізму з релігійних позицій можуть звільнити з роботи або посадити у в'язницю. Відмінність полягає лише в тому, що у них болюча тема – це геї, а у нас – автокефалія.
Якщо держава починає регулювати ці речі за допомогою правового примусу – це говорить про серйозну кризу західних демократичних інститутів. Коли те, що повинно залишатися виключно в площині моралі та свободи волі, переводять у площину примусу, це ознака тоталітаризму.
Ще одним абсурдним звинуваченням на адресу Запорізької єпархії є докір у тому, що духовенство УПЦ нібито непатріотичне і «не любить свій народ». Нібито з цієї причини клірик Запорізької єпархії Анатолій Ревтов пішов зі своєї Церкви. Більш абсурдне звинувачення на адресу цієї єпархії уявити складно, бо люди, які дійсно мають проросійські погляди, вважають владику Луку «автокефалістом»! Зокрема, за його пропозицію запровадити день святкування Собору українських святих.
Що стосується священика Анатолія Ревтова, то його за українську мову ніхто не сварив. Можливо, він сам пояснить та спростує це звинувачення. Читаємо новину на сайті єпархії від 25 серпня 2016 року: У Запоріжжі в День Незалежності України відслужена літургія українською мовою... з благословення митрополита Запорізького Луки!
Хто ж цю літургію відслужив? Ієрей Анатолій Ревтов!
«У своїй проповіді ієрей Анатолій Ревтов підкреслив необхідність любові до своєї Батьківщини, шанобливого ставлення до людей інших політичних поглядів, закликав усіх присутніх посилено молитися за припинення неладів у нашій державі.
Після літургії був відслужений молебень за всіх православних воїнів, що оберігають наші кордони від ворогів, і панахида за всіх загиблих у боротьбі за незалежність та процвітання нашої Вітчизни».
Питається, де тут пригнічення за українську мову?
Ситуацію прокоментував секретар Запорізької єпархії Геннадій Єлін: «На зборах митрополит Лука попросив ієрея А. Ревтова дати пояснення щодо розміщеного ним коментаря, де він у відкритій формі зневажає Українську Православну Церкву та її вірників, будучи її священнослужителем, вживши таких виразів як «мп це тварі та тварини» і «свиноти». Після сперечань він вийшов до мікрофону. Зовнішній вигляд Ревтова (у цивільному одязі) викликав збентеження у присутніх 591 учасників зборів, 3/4 з яких були миряни. Його зухвала поведінка, що ганьбить ім'я священнослужителя, відсутність відповіді на поставлене запитання, тон висловлювань, що носить провокаційний характер, політичні заяви та звинувачення на адресу Церкви – все це обурило присутніх».
Іншою відмінною рисою критиків консерватизму є те, що вони, зазвичай, вважають себе більш розумними та освіченими від своїх опонентів.
Разом з тим, українські вчені-релігієзнавці чи богослови-модерністи іноді демонструють дивовижне невігластво в церковних питаннях. Наприклад, на нещодавній прес-конференції представників Відділення релігієзнавства Інституту філософії України, релігієзнавець Людмила Филипович заявила, що принцип «ікономії» – це «жертвування канонами» та «навіть догматами». При цьому вона всіляко підкреслювала, що «жорстке» слідування канонам – це щось погане, обрядове, порівнянне із законництвом Тори.
Але, по-перше, принцип ікономії (поблажливості) хоча і припускає відхід від букви канонів, але не може бути спрямований проти його духу. В цьому сенсі ікономія не порушує канонів та не жертвує ними. Тим більше викликає шок заява, що ікономія – це жертва догматами. Взагалі-то, поняття єресі в Церкві, ні в Католицькій, ні в Православній, ніхто ще не скасовував. І своїми догматами чи основними принципами жодна конфесія жертвувати не буде ніколи, тому що це вбиває сам сенс релігійної віри.
Взагалі, прес-конференція жінок-релігієзнавців вразила тим, що вони абсолютно не розуміють різниці між релігієзнавством як науки та конфесіональним богослов'ям. Їхні виступи іноді нагадували виступ якогось протестантського пастора. Але релігієзнавець не може робити оціночні судження на кшталт «УПЦ перестає бути Церквою» і т. д. Тому що це не функція релігієзнавця як вченого. Це міг би зробити церковний богослов, парафіянин якоїсь Церкви, але не особа, що спирається на наукові принципи та професійну етику.
Крім святенництва та невігластва, ліберали демонструють і прямий радикалізм.
Виступаючи на телеканалі «Рада» 14 травня 2015 року, релігієзнавець Юрій Чорноморець поскаржився, що українська держава надто м'яко ставиться до УПЦ. Мовляв, потрібно вище духовенство УПЦ депортувати або заборонити їхню діяльність. «Один раз покричать і перестануть», – зі смішком заявив Чорноморець. При цьому зразком державно-конфесійних відносин він чомусь порахував... Ізраїль.
Повторимось, це все люди, які вважають себе прихильниками європейських цінностей!
В цьому і є суть ліберал-фашизму. Коли лібералізм (або його сурогат) нав'язується за допомогою насильства та знищення опонентів (немає опонентів – немає конфлікту – немає дискримінації), це і є ліберал-фашизм.
І наостанок ще раз про «жорстокість» консерваторів.
Одним з найвизначніших християнських подвижників ХХ століття був архімандрит Софроній (Сахаров). Його особисто знали чимало з нині живих сучасників. Більш тактовну та добру людину складно уявити. Однак навіть він ставав жертвою звинувачень у жорстокості та агресивності з боку маловоцерковлених людей. До речі, ще однією ознакою ліберал-фашизму та модернізму є дивна ненависть до чернецтва та аскетичної традиції. Все за той же моральний ригоризм та відмову приймати логіку секулярного світу.
Суспільство споживання та прагнення до комфорту перетворює релігію на товар та об'єкт купівлі-продажу. У священиках хочуть бачити виключно клерків, що надають «релігійні послуги». А якщо вони виходять за рамки цього нав'язаного образу, це викликає обурення і навіть гнів.
«Неможливо розуміти людей, – писав архімандрит Софроній. – Вони або сліпі та "не знають, що роблять", або страждають духовним та розумовим дальтонізмом. Часто бачать речі в діаметрально протилежному освітленні, подібно до фотографічного негативу... Упізнати при цьому дійсну реальність життя буває вже неможливо. При такому становищі не залишається місця ніякому слову. Рухи святої любові сприймаються ними вороже; терпляче смирення здається їм лицемірством; бажання служити – наслідком дрібної зацікавленості. Характерно при цьому, що самий дух християнського непротивлення злу робить їх непомірно зухвалими; священиків ображають незаслужено боляче; приписують такі наміри, про які самі вони зовсім не мислили; нещадно принижуючи, їх звинувачують в гордості; всім своїм ставленням роблять незручною присутність священика і водночас засуджують за ухилення його від контакту в подібних умовах. І так без кінця».
Чи не правда, нагадує український парадокс – називають УПЦ «московською Церквою», всіляко демонструють свою неприязнь до неї і водночас дорікають за те, що вона не йде на діалог або відмовляється проводити релігійні обряди по відношенню до тих, хто від неї відмовився.
«Після мого приїзду у Францію з Греції (Святої Гори) я зустрівся з людьми, від яких відвик за 22 роки мого життя там, – згадував отець Софроній. – Особливо за останні роки, коли я став духівником для кількох сотень ченців усіх видів аскетичного життя Афону. Не приховуватиму, я був абсолютно "дезорієнтований". Психологія ченців, їхнє терпіння та витримка настільки перевершували все і всіх, що я зустрів в Європі, що я просто не знаходив ні слів, ні зовнішніх форм спілкування. Те, що ченці сприймають із вдячністю, в Європі сокрушало людей. Багато хто відштовхнулися від мене, вважаючи мене ненормально жорстким, навіть до перекручування євангельського духу любові. І я приймав ці відгуки з розумінням, що "норми" аскетів-ченців і норми людей західної культури глибоко різні. Немає сумнівів, найбільш "ненормальним" як для людей часів "Великого Інквізитора", так і для наших сучасників був би Христос».
